В чеканні невимовної любові…
Березень в Україні часто називають Шевченковим. І це не випадково : щороку він приходить до нас, і щороку новим і неповторним. Шевченка величають Велетнем Духа, українським Мойсеєм, Пророком, Батьком, Кобзарем. Чи любив поет когось, чи були закохані в нього жінки? Як ця любов і любов до України додавали йому снаги і натхнення, віри на засланні в Казахстані, не дозволяли зневірятись, впасти духом.. Про це говорили на своєму форумі «В чеканні невимовної любові» учні 9 класу класу Оріхівської філії №5 комунального закладу «Опорний заклад загальної середньої освіти «Сузір’я».
Із глибини душі ідуть слова: « Любов – то зваба , чари і дива. Вона – страждання, радість і натхнення. Вона то ніжність і благословення…» Для кожної людини вона особлива і щемлива. Мелодія любові у кожного своя… Своя, особлива вона була і в Тараса Шевченка.
І зринають в пам’яті імена Оксани Коваленко, польки Дзюни Гусиковської, Амалії Колберг, дворянки Ганни Закревської. Майстерно, по-дитячому відтворили образи княжни Варвари Рєпніної, закоханого Тараса, Ликери Полусмак через акторську гру Кулік О., Сорокін Є., Куліна О. І відчули тугу і сум Шевченка – солдата з уст Долженка К. в далекій Оренбурзькій фортеці серед пустелі з колючими бур’янами та похилою осокою. І лише хвилини праці над віршами, улюблене малярство вводило в стан забуття, розраджувало. «В чужому краї я почувався, як дерево ханга-баба»,- говорить поет – Дубовик М.
Велич Кобзаря у його спадщині: поемах і віршах, висловах, що стали крилатими, у картинах, малюнках, офортах, портретах, адже бездоганно володів олійним живописом та аквареллю, сепією, вугіллям і олівцем, гравюрою та офортом.
Все йде, все минає… Та залишається пам'ять і добра слава про тих, хто мандрує по світу у пошуках істини та правди.